ШЛАГБАУМ

20.03.17 14:46 Комментариев:
0  
Небо ніжне й прозоре. Таким небом зазвичай і пролітають пташині ключі, повертаючись додому. Донбаський степ відігрівається після зими, поля чорні й важкі, в лісосмугах лежать рештки снігу, хоча пагорби вже прогрілись на сонці, справа йде до весни, скоро з'явиться трава. На полях, обабіч траси, можна помітити сільскогосподарську техніку. Виглядає вона дещо беззахисно, особливо поруч із технікою військовою. Але війна війною, а до посівної слід готуватись. Під Авдіївкою, в полях, зібралась група фермерів. Приглядаються до ґрунту, щось собі вирішують. Приїхали на джипах, радяться. На обрії димить коксохімічний. В повітрі тихо й спокійно, так ніби війна давно закінчилась. Хоча варто проїхати трішки далі, й натрапляєш на блокпости, а за ними вже зовсім покинуті місця, де стоять військові. Зрозуміло, що війна не закінчилась. Тому доведеться все це далі поєднувати – підіймати сільське господарство й тримати лінію оборони.   Заїздимо в Покровськ. На вулицях – нові таблички. Вулиця Стуса, вулиця Малевича. Несподівано – вулиця Разіна. 

Складно сказати, наскільки місцеві звикли до нових назв. Зрештою, це ті речі, до яких звикають найшвидше. Хіба що таксисти чіпляються до останнього за старі імена, незадоволено реагуючи на будь-які зміни. Але таксисти в принципі незадоволено реагують на будь-що, думаю, тривале пересування українськими дорогами псує передусім характер. Наскільки важливі ці нові таблички? Очевидно, що важливі. Для тих, хто тримається в цих містечках за свою українськість, хто відстоює її, хто від неї не відмовляється. В цьому випадку присутність у місті вулиці Стуса й відсутність вулиці Леніна справді є суттєвою. Та й стосується це не лише Донбасу. З Харковом ситуація така сама. Інша річ – якою мірою ці нові назви відіб'ються на світогляді тих, хто живе на перейменованих вулицях. Наскільки їм важливо жити на вулиці Малевича? І чи знають вони, хто такий Малевич? І чи взагалі цікавляться супрематизмом? Подивимось, років через десять. Головне, щоби до того часу далі працювали комбінати й розвивалось сільське господарство. У госпіталі розмовляємо з лікарями. Один зі Львова. 

Наполегливо запрошує до себе в кабінет, готує каву. Видно, як багато це для нього важить – мати можливість навіть тут, поруч із палатами, куди щодня привозять поранених, не відмовлятись від якихось простих звичок, які пов'язують його з нормальним життям, із життям без війни. За кавою офіцери розповідають свої історії. Один розповідає, що є офіцером у четвертому поколінні. Розповідає про прадіда, який брав участь у Першій світовій, потому мав відзнаку від Якіра, потому, ясна річ, був репресований і звільнений лише з початком боїв у Фінляндії, коли раптом виявилось, що в героїчної Червоної армії проблеми з артилерією. Вийшов із табору з вибитими зубами, повернувся до війська. Загинув при форсуванні Дніпра. Що прикметно, його син, дідусь нашого офіцера, теж форсував Дніпро, всього за кілька десятків кілометрів від того місця, де загинув його батько. І ось наш офіцер сидить у госпіталі й ділиться родинними історіями. Говорить про діда й прадіда з неприхованою повагою. І про колег своїх, із якими разом воює, теж говорить із повагою. А ми слухаємо ці історії й думаємо про те, наскільки ми не знаємо своєї армії. Знаємо добровольців, оскільки більшість із них бачили на майданах, а ось ці, кадрові, хто вони? 

Чим вони живуть, чим переймаються? За останні три роки доводилось бачити настільки різних військових, що витворити з їхніх історій, облич та ситуацій якийсь загальний портрет просто неможливо – надто різні ці історії, надто несхожі ситуації. Іноді, спілкуючись із ними, дивуєшся – як вони тут опинились. Іноді навпаки – розумієш, наскільки людина на своєму місці. Ось як цей офіцер у четвертому поколінні. А ще такий момент – за ці три роки у багатьох із них справді змінилось ставлення до базових, важливих речей. Себто, багато речей стало на свої місця. Пам'ятаю, в 14-му розмовляли з десантниками. На стіні висів плакат із бойовою цитатою радянського генерала.

 Я обережно тоді запитав – нічого, що генерал радянський? Нічого, – відповіли вони, – ми – десантники, це наші традиції. А ось тепер знову побачив цей плакат в одній із частин. Але вже перекладений українською. Щось вони для себе за ці три роки вирішили. Куди не приїздимо, всі говорять про блокаду. Кожен має свою думку, кожен знає, хто у всьому винен. На залізничному переїзді стоїмо, пропускаємо безкінечну валку товарних вагонів. Котяться порожняком у бік Донецька. В повітрі стоїть сонячний березневий пил. Протяг прокочується. Шлагбаум підіймається. Кожен їде своєю дорогою.
ШЛАГБАУМ

Теги: ато, боевики, политика, власть
Источник:  https://tsn.ua/blogi/themes/o_voine/shlagbaum-899197.html

   
КОММЕНТИРОВАТЬ
Текст сообщения*
Защита от автоматических сообщений