ПОДПИШИСЬ НА НОВОСТИ



Борис Билынский: в математике дважды два будет 4, а в медицине может быть 3 или 5

05.07.17 16:50 Комментариев:
0  
Стіни кабінета Бориса Білинського у львівському онкоцентрі завішані нагородами та офіційними подяками. Серед них розміщено чотири фотографії: портрети двох його вчителів-хірургів, онучки, яка вітається з Папою Іваном Павлом ІІ, та однокласника Любомира Гузара.

Борису Білинському 84 роки. Він цитує вірші Симоненка і Лермонтова напам’ять. Кожні двадцять хвилин йому хтось телефонує: дякують за передані до бібліотеки матеріали, цікавляться його здоров’ям, дають відгук на книжки, які він порадив. Окрім медицини, Білинський займався ще й громадським активізмом, зокрема, був одним із засновників Народного руху України — політичної сили, що вплинула на здобуття Україною незалежності. Професор каже, що складається з трьох особистостей: хірурга, громадського діяча та альпініста. Фокус спробував дослідити всі три.

Хірург Білинський

Моя перша операція відбулася, коли я ще був студентом. Ми на всю ніч ходили на практику до відділення ургентної медицини у Львівській обласній клінічній лікарні. Там я писав історії хвороби, асистував лікарям. Одного разу ми із хірургом підготувалися до операції, прийшли до операційної, а він мені каже: "Ставай на моє місце". У хворого був апендицит. Страшно проводити операцію не було, я, навпаки, дуже зрадів. Коли після її завершення йшов додому нічним Львовом, мені здавалося, що я лечу.

Після закінчення Львівського медінституту, я хотів продовжити навчання в аспірантурі, на кафедрі хірургії. Проте в рік мого випуску вийшла постанова, що для цього треба мати три роки практики. Розподіл випускників по лікарнях на той час уже відбувся, тож мій викладач професор Ковтунович посприяв, аби мене відправили до Борислава до його колишнього студента. Я пропрацював там три роки й багато чого навчився, тому вважаю, що обов’язкове відпрацювання після навчання необхідне медикам. Логічно, що студенти, які вчилися за державний кошт, мають відробити ті гроші, які держава на них витратила. Я розумію, що у цій сфері є корупція і ті, хто має зв’язки, міг вибрати собі ліпше місце для роботи. Проте двоє моїх учнів за цією системою були розподілені в маленькі лікарні у Волинській та Херсонській області. Відпрацювали там свою практику, повернулися до Львова і тепер є кандидатами наук і хорошими спеціалістами. Щоправда, деякі мої студенти не хочуть отримувати звання професора, хоча могли б. Я розумію їх. Навіть коли я приїхав до Кембриджського університету, мене спитали, який я професор — український чи колишній радянський. Радянських там поважають більше, адже тоді звання професора не можна було купити. Незважаючи на це, я все одно вважаю, що справжня медична наука починається тільки після дисертації.
Я вже 60 років працюю у Львівському медуніверситеті на кафедрі онкології, 20 років був її завідувачем. Зараз здебільшого викладаю для іноземців англійською мовою. Як на мене, найбільшою проблемою медицинської освіти є Болонська система. Наприклад, німці кажуть, що вона годиться хіба що для навчання водіїв. Болонська система — це система тестів і вгадування. Для медицини вона не годиться. У математиці 2х2 буде 4, а в медицині не завжди — може бути 3, а може бути й 5. Медик має вміти думати, бо біологія не є чорно-білою.

Я працював та досліджував медицину в багатьох країнах, зокрема в Австрії, Америці, Гані, Великобританії. Зрозуміло, що в Європі система охорони здоров’я на сто років попереду нашої. Але є одна закономірність: у будь-якій країні люди незадоволені своєю медициною. Усі хочуть бути вічно молодими та здоровими, і до того ж щоб це нічого не коштувало. Абсолютним міфом є безкоштовна медицина, бо хтось мусить за неї платити: працедавці, держава або сам пацієнт. В Австрії функціонує система страхової медицини. Мені здається, ми можемо перейняти цей досвід. Україні обов’язково необхідна реформа системи охорони здоров’я — наприклад, треба змінити схему фінансування, перерозподілити навантаження на лікарів. Але, як на мене, це має робити хтось місцевий, хто знає цю країну, а пані Уляну Супрун я не підтримую.

Багато хто вважає, що хірурги — то черстві люди, проте я б так не сказав. Маю багатьох колег, які займаються письменництвом або живописом. Але ми специфічний народ, вміємо думати конкретно та дуже рішучі. Є таке поняття як "операції відчаю" — коли лікар бачить, що шансів на виживання майже немає, але все одно береться її провести. Я зазвичай від таких операцій не відмовлявся. Наприклад, приїхала до мене молода дівчина з велетенською пухлиною в животі. Вона зверталася до багатьох лікарів, але ситуація така важка, що всі відмовлялися її лікувати. Я вирішив її прооперувати. Операція тривала півдня. Два рази в пацієнтки наставала клінічна смерть. Але результат був успішним. Ця дівчина ожила, почала писати вірші. І навіть один написала для мене.

Найбільше мені було страшно, коли хворі помирали на столі. Я їх всіх пам’ятаю. У мить, коли мені повідомляли, що серце пацієнта зупинилося, я був готовий віддати все, щоб його врятувати. Але я не звинувачую себе за їхні смерті, бо до останнього намагався їм допомогти. Через це мені не страшна і своя смерть. Середній вік українських чоловіків — близько 65 років. Мені вже 84 роки, тобто вже 20 років я живу поза статистикою.

Перед операціями, коли треба було довго проводити дезінфекцію, я зазвичай молився. Я людина релігійна, тому виступаю абсолютним противником абортів та евтаназії. Є заповідь: не убий, і я їй слідую. Часом, звісно, є випадки, коли аборт необхідний, і щодо цього я навіть сперечаюся зі священиками. Якщо неможливо врятувати і мати, і дитину, я виберу смерть дитини. Жінка може мати ще дітей, вона є суспільно потрібною, а ненароджена дитина ще не є суспільним продуктом. У всіх інших випадках я абсолютний противник абортів. Щодо евтаназії, то, на мою думку, це можливо лише якщо її здійснюватимуть не медики. Пацієнт має повністю довіряти лікареві, а за можливості евтаназії це нереально. Можливо, її треба дозволяти здійснювати людині самостійно, але це вже проти релігії, бо це самогубство. Його я приймаю тільки в одному випадку: якщо людина знає, що її будуть катувати і вона не витримає, як це було з бандерівцями та партизанами, яких брали в полон НКВД.
Громадскький діяч Білинський

Я народився в 1933 році. Тоді Галичина була окупована Польщею. Мій батько був лікарем, керівником Просвіти у Збаражі, членом ОУН. Його переслідували і поляки, і радянська армія, яка врешті вбила його. Я тоді був малим, але в мені вже встигли виховати патріота, я хотів бути січовим стрільцем. Закінчив перший клас у радянській школі, а потім на Галичину прийшли німці. Коли радянська армія наступала на Львів, мамі надійшло розпорядження їхати до Австрії працювати. Ми провели там півтора роки, я був єдиним не німецькомовним учнем у своїй німецькомовній гімназії. Ми могли емігрувати, але мама мала двох малих дітей, тож побоялася виїхати далі на Захід, і ми повернулися до Львова.

До виїзду в Австрію я вже встиг провчитися рік в українській гімназії у Львові. Моїми однокласниками там були, зокрема, Любомир Гузар та Юрій Шухевич. Журналісти часто питають мене, яким був Блаженніший у шкільні роки. Не можу нічого сказати, був таким самим, як ми, — не хуліган і не розмазня, звичайний хлопчина. Уже потім, у дорослому віці, він став для мене авторитетом. Коли я приїжджав до Києва, то обов’язково мав із ним зустріч. Ми з ним могли розмовляти про все на світі. Я маю біологічну освіту, а отже, на деякі речі дивлюся трохи інакше від священика. Наприклад, колись ми мали розмову про пекло з Блаженнішим Любомиром та митрополитом Стернюком. Мені було цікаво, як вони собі це уявляють. Я маю таке уявлення пекла: кожен із нас в житті малює певний образ себе, щоб його оточуючі, а особливо рідні, думали про нього лише добре. Цей образ не є правдивим, бо свої вигідні сторони я намагаюся показати, а те, чого я соромлюся, приховати. Так от, я думаю, що на страшному суді мене душевно роздягнуть, і я стану перед своїми близькими таким, яким я є насправді. Стернюк сказав, що на його думку, це занадто жорстоко. Блаженніший Любомир відповів, що він вважає найстрашнішою карою відсутність контакту з Богом. Для мене то велика шкода, що він помер. Він був дуже потрібним Україні. Я міг в будь-який момент зателефонувати йому і спитатися поради чи подискутувати про щось, що мене турбує. А тепер я вже не маю в Україні морального авторитета.

Я був тісно зв’язаний з Калинцями та Крип’якевичем, із київським Клубом творчої молоді. Я тоді ще не планував ніякої політичної кар’єри. Уже справді антидержавницьку політику ми почали, коли започаткували Рух. Але й тоді я був персоною нон грата. Мені вдалося вижити серед всього того мороку лише тому, що я був досить відомим хірургом і оперував не лише підпільних священиків, а й кадебістів, членів обкому і різну іншу номенклатуру. Совєтська система була брехливою. Але всім потрібні гарні лікарі. Наприклад, я фактично врятував сина одного полковника КДБ. Хлопець мав лімфому, за яку інші лікарі боялися братися. І коли в мене були проблеми з КДБ, я звернувся до цього полковника. Він одразу набрав кого треба і сказав, що мене чіпати не можна, адже він за мене ручається.
Вдома ми з дружиною завжди дотримувалися християнських традицій, святкували Великдень та Різдво, дарували дітям подарунки на Святого Миколая. Я таємно хрестив дітей та брав шлюб у церкві. Тобто фізично ми взяли його вдома, але разом з греко-католицьким священником. Ми завжди мали приховувати свою справжню сутність, аж до кінця 1980-х.

У людях виховували дволикість. Деякі українські письменники погоджувалися працювати на благо Радянського союзу, щоб мати можливість на 70-й сторінці своєї збірки публікувати вартісний вірш. Вони мали навчитися писати езопівською мовою, щоби читач зміг зрозуміти, що письменник мав на увазі, але цензор не мав підстав заборонити публікацію. Це було інтелектуально важке завдання, і їхню творчість це викрастилізовувало. Бажан, Сосюра, Тичина не мали можливості працювати над смислами, бо текст був надиктований партією. Але вони мали можливість працювати над мовою, тому довели її до філігранності. А подивіться на мову Черемшини, Стефаника, Франка. Порівняно з радянськими українськими письменниками, вона була жахливою. У тому є заслуга радянської літератури.

Я був одним із засновників Руху у 1989 році. 9 травня Ромко Крип’якевич покликав мене на зустріч до Порохової вежі у Львові, і там ми провели перші установчі збори Народного руху України.  Моя мама тоді дуже переживала. Казала, що радянська влада "дає травичці підрости, щоби потім її скосити". Ми тоді ходили вулицею Вітовського, тоді Дзержинського, із синьо-жовтими прапорцями, просто перед штаб-квартирою КДБ. А в 1991 році, після перевороту, коли я був депутатом облради демократичного скликання, Чорновіл, тодішній її керівник, скликав нас до себе і привітав — ми потрапили до списку КДБ "при необходимости уничтожить". Я вважаю, що це була дуже велика похвала для мене, як для політика.

Володимир Яворівський, один із моїх колег по Руху, коли ми прописували візію організації, сказав таке: "Ми хочемо мати таку Україну, у якій матимуть право жити всі, хто того забажає, але тільки етнічні українці матимуть обов’язок покласти своє життя за Україну". Але ця мета Руху наразі не досягнута. В Україні, як мінімум, має стати більше свідомих патріотів, які готові на все заради своєї держави, особливо на Галичині. Грушевський казав: східняк, якщо він є патріот, то він патріот на 100%, а галичанин, якщо вважає себе патріотом, окрім того все одно має свій дрібний інтерес. Я не розумію людей, які бідкаються про те, що Україна їм нічого не дала. А що вони дали Україні?

Сьогодні західні цінності виховують в людях егоїзм. Права людини, власний вибір — це дуже добре. Але кожен має обов’язок покласти життя за свою державу. Якщо українець живе в Україні, він мусить бути їй відданий, як у тому російському виразі: "Родина, я всегда с тобой, права ты или нет". Для мене було дикістю, коли деякі артисти закликали матерів не відпускати синів на війну на сході України. Але хіба за мене має гинути чужа дитина, коли я свою буду ховати від куль? У цьому сенсі українці, звісно, є ще дуже мало дозрілою нацією порівняно з поляками, і розуміння державності у нас ще слабко розвинене.
Альпініст Білинський

Альпінізм був своєрідною внутрішньою еміграцією для тих, хто був незгідний із системою, що діяла в Радянському Союзі. У нас вважалося, що за лінією снігу, яка є на всіх горах, діє свобода слова. Стукачества в альпіністських таборах не було. Люди, з якими я ходив в походи, були тими друзями, яким я міг повністю довірити своє життя. Серед них було дуже багато інтелектуалів з усього Союзу. Для таких молодих студентів, як я, познайомитися з найцікавішими людьми всієї держави було неабияким привілеєм. Наприклад, в одному з походів я познайомився з ректором МГУ. Але найбільший вплив на мене справляв український альпініст Євген Замора — мій далекий родич і людина, яка, по суті, привела мене в альпінізм. Він був свідомим українським патріотом і дуже успішним спортсменом. Наприклад, ми, молоді альпіністи, любили співати хуліганських російськомовних пісень, а він нас завжди за це сварив.
Я пройшов коло тридцяти вершин, але найтяжчим для мене було сходження на гору Ерцог, що на Кавказі. Ця вершина відома тим, що за негоди притягує до себе блискавки, адже містить в собі багато заліза. Наш підйом був простим, а вже коли ми були на вершині, погода різко погіршилася. Почалася так звана електрична буря — льодоруби гули, мокрі на дотик скелі били струмом. Ми швидко спустилися лавинонебезпечним схилом — цього моменту я, напевно через шок, не пам’ятаю. Нам довелося переночувати на льодовику за декількасот метрів від гребеня гори, який просто палахкотів електричними розрядами. На ранок погода стала ліпшою, а в таборі, у який ми повернулися, на нас вже чекали розлючений начальник рятувального загону. На диво, за цей курйоз нас не покарали, хоча ми порушили кілька головних правил альпінізму, а навпаки, дали грамоту за найкраще сходження.
Борис Билынский: в математике дважды два будет 4, а в медицине может быть 3 или 5

Теги: медицина, наука, здоровье, билынский
Источник:  focus.ua

   
КОММЕНТИРОВАТЬ
Текст сообщения*
Защита от автоматических сообщений